Війна, що змінює нас — серія колонок до третьої річниці повномасштабної війни. Як війна впливає на нас? Які шрами й відбитки залишає по собі? Наскільки ми з війною зрослися і наскільки війна вросла в нас? Що змінилося за останні три роки?А за одинадцять? Якими ми були і якими вже ніколи не будемо?
Ми спробували шукати відповіді та попросили поділитися думками колег — істориків, журналістів і активістів, військовослужбовців і правозахисниць, письменниць, культурних менеджерок, науковців та лідерів думок.
§§§
Я не знаю, як у майбутньому назвуть цей історичний період, але нам випало жити в турбулентні часи. Міжнародний порядок, базований на Статуті ООН та міжнародному праві, колапсує у нас на очах. Міжнародне право більше нічого не попереджає та не відображає реальності. Міжнародні організації як архітектура забезпечення дотримання чи примусу до права не працюють. Міжнародні принципи незастосування сили, непорушності державних кордонів, територіальної цілісності тощо відкрито переглядаються. Якщо раніше лідери авторитарних країн були вимушені бодай на словах демонструвати повагу до цінностей прав та свобод людини, то тепер навіть лідери окремих демократичних країн просто перестали це робити.
Чесно констатуємо: міжнародний порядок зруйнований. І до того, як було раніше, ми вже не повернемося.
Міжнародна система миру й безпеки була створена минулого століття після Другої світової війни державами-переможцями. Вони заклали для себе в цій архітектурі певні привілеї, як-от право вето у Раді Безпеки. Весь цей час ООН краще чи гірше справлялася з глобальними викликами, але тепер система просто пробуксовує та відтворює ритуальні рухи. Робота Ради Безпеки паралізована. Легко передбачити, що такі пожежі, як війни, будуть спалахувати дедалі частіше у різних країнах світу, бо міжнародна проводка несправна і всюди іскрить.
Україні випало бути в епіцентрі подій, які визначають майбутнє розвитку світу.
Це не просто війна двох держав, це війна двох систем — авторитаризму та демократії. Путін прагне довести, що демократія, верховенство права, свобода й права людини — фейкові цінності. Бо вони більше нікого не захищають. Він прагне переконати, що країна з могутнім військовим потенціалом та ядерною зброєю може ламати міжнародний порядок, диктувати свої правила світовому співтовариству і навіть силою змінювати міжнародно визнані кордони.
На прикладі війни Росії проти України ми бачимо, як формується новий авторитарний блок. Китай допомагає Путіну обходити санкції та імпортувати критично важливі для війни технології. Іран забезпечує дронами та ракетами. Північна Корея передає артилерійські снаряди та відправляє солдатів. Усі ці режими, які захопили владу у своїх країнах, мають важливу спільну характеристику. Вони однаково дивляться на те, що таке людина. Вони бачать людину як об’єкт контролю, відмовляють їй у правах та свободах. Вони вважають, що сильні країни на власний розсуд мають вирішувати долю «маленьких», та відмовляють їм у праві голосу. Демократії, попри усі свої недоліки, ставлять у центрі своєї політики людину, її права та свободи. І тут годі домовитися, бо саме існування вільного світу завжди становить для диктаторів загрозу втратити владу.
І тому для Росії, а також для її авторитарних союзників Китаю, Ірану, Північної Кореї тощо, Україна — не ціль, Україна — засіб, за допомогою якого вони намагаються остаточно знищити залишки міжнародного порядку та замінити його власним баченням, як цей світ має функціонувати. Якоїсь новаторської програми розвитку людства у них немає. На практиці усе зводиться до того, щоб посунути США з лідерських позицій у світі та щоб їм не заважали робити у своїй зоні впливу все, що вони вважають за потрібне. Тож це ніщо інше як повернення до світу за Ялтою (Ялтинська конференція, що відбулася 4-11 лютого 1945 року і де керівники США, Великої Британії та СРСР домовилися про повоєнний лад; одним із наслідків цієї конференції стала легітимація політичного контролю СРСР над Центрально-Східною Європою. — Ред.) та остаточна відмова від Гельсінських домовленостей.
І якщо Путін досягне своїх цілей щодо України, то це заохотить інших авторитарних лідерів у різних країнах світу чинити так само. Буде дедалі більше охочих кинути виклик непрацюючій системі миру й безпеки, щоб силою вихопити собі більший шматок світового пирога. Тому дедалі більше країн будуть змушені вкладати гроші не в освіту, охорону здоров’я, культуру чи розвиток бізнесу, не у вирішення глобальних проблем, як-от зміна клімату чи подолання бідності, а у зброю. Ми станемо свідками зростання кількості ядерних держав, появи роботизованих армій, використання штучного інтелекту як методу ведення війни, винаходу нової зброї масового ураження. Якщо Путіну все вдасться і цей сценарій почне розгортатися, то ми можемо опинитися у світі, небезпечному для всіх без винятку.
Одне з найважливіших питань нашого часу: як ми, люди у 21 сторіччі, будемо захищати людину, її свободу та гідність? Чи можемо ми спиратися на право, чи матиме значення тільки груба сила?
Відповідь на це питання визначить долю людей не тільки в Україні, Сирії, Афганістані, Ірані, М’янмі, Судані, Нікарагуа чи Венесуелі. Відповідь на це питання визначить долю всього людства.
У світі стає дедалі менше свободи. Половина населення світу минулого року пішла на вибори. Але не маймо ілюзій. Близько 80 відсотків людей у світі живуть у невільних або частково вільних країнах. Це означає, що люди, які мають право голосувати за того, кого вони хочуть бачити при владі, вільно говорити те, що вони думають, будувати родину з тою людиною, яку вибрали серцем, чи самостійно обирати, яким богам молитися, — ці люди у меншості. І проблема не тільки в тому, що в авторитарних країнах простір свободи стискається до рівня тюремної камери. Проблема в тому, що навіть у розвинених демократіях люди починають ставити під сумнів цінності Загальної декларації прав людини.
На це є причини. Покоління, які пережили Другу світову, давно відійшли. Нинішні покоління успадкували демократію від своїх батьків. Вони ніколи за неї не боролися. Вони сприймають права людини як даність. Вони стали споживачами демократії. Вони розуміють свободу як можливість зробити вибір між кількома сирами у супермаркеті. І готові обмінювати свою свободу на економічні вигоди, обіцянки безпеки та, передусім, на власний комфорт.
Але проблема в тому, що свобода — це дуже крихка річ. Права людини не даються раз і назавжди. Ми робимо цей вибір кожного дня.
До всього, ми живемо в період надшвидкого розвитку технологій. Люди проводять дедалі більше часу в цифровій реальності, а вона забруднена фейками та дезінформацією. Це призводить до втрати здатності відрізняти правду від брехні. Люди стають дуже вразливими до умисних зовнішніх маніпуляцій. Бо те, як вони бачать реальність, визначає їхні рішення та дії. Ми зараз у ситуації, коли члени однієї маленької громади більше не мають спільної реальності. Без спільної реальності у них не може бути спільних дій. Без спільних дій ми можемо остаточно втратити свободу.
Свобода — це не просто якісь статті у конвенціях і деклараціях. Без свободи немає навіть любові.
Це видно на прикладі північнокорейських солдатів. Їх навчили любити свого диктатора більше, ніж своїх рідних. Вони готові виконати будь-який людиноненависницький наказ і без сумніву пожертвувати всім, виконуючи волю диктатора Кім Чен Ина. Перебіжчик із Північної Кореї по багатьох роках реабілітації відкрито описує у своїх мемуарах, як він віддав власну матір на тортури та мученицьку смерть. Без жодних докорів сумління чи емпатії. Коли людина не має простору свободи, вона перестає відчувати серцем і починає діяти на рівні базових інстинктів.
Тому у глобальній перспективі ця російська війна визначить траєкторію людства. Іншими словами, прокладе світову колію, з якої досить складно буде звернути наступним поколінням.
Тож ця війна не лише про нас. Вона про те, який вигляд матиме світ.
Успіх України дає шанс на демократичне майбутнє самої Росії, після утвердження справедливості та відновлення прав народів, яких поглинула Російська імперія. Успіх України дає шанс Європі, де страх війни та небажання виходити із зони комфорту відкривають дорогу політичним силам, які обіцяють знайти спільну мову з Путіним. Упродовж існування людства ця історія повторювалася безліч разів у численних варіаціях. Бо що ніколи не змінюється, то це людська природа. Люди прагнуть зберегти статус-кво, але так, щоб не робити рішучих дій та не виходити із зони комфорту. Вони шукають простих рішень, і завжди знаходяться ті, які їх пообіцяють в обмін на щось, що виглядає тобі не таким важливим.
Спочатку ти віддаєш свою свободу в обмін на безпеку й комфорт. А потім у тебе немає ні свободи, ні безпеки, ні комфорту.
І десятиліття свободи, які почалися після падіння Берлінської стіни, можуть легко змінитися на десятиліття виживання.
Ми в Україні, може, й не народилися європейцями, але у цій боротьбі стали ними. Бо Росія кинула виклик цінностям, на яких тримаються вільні країни. Коли Америка добровільно сходить зі сцени і місце лідера вільного світу вакантне, щоб формула «кожна людина народжується вільною та рівною у своїй гідності та правах» могла існувати, потрібні колективні зусилля. Це боротьба за свободу, і тільки вона має сенс у турбулентні часи, коли йде злам міжнародного порядку. Потрібні рішучі дії, щоб закласти основи майбутнього. Україна, яка всі ці роки тримає удар, доводить це своїм прикладом.
Олександра Матвійчук, правозахисниця, лауреатка Нобелівської премії миру 2022 року, голова Центру громадянських свобод.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення — Вадима Блонського.
